- Методологічна лабораторія з історії літератури, теорії літератури і компаративістики.
Створена для проведення досліджень у всіх галузях літературознавства та методики викладання літератури. Мета – сприяти розвитку української науки про літературу у системній кореляції з еволюцією сучасної гуманітарної сфери у площині органічного поєднання методологічних і теоретичних напрацювань з можливостями їхнього практичного застосування в науковій (літературознавство, філологія) та освітній діяльності (методика викладання філологічних – насамперед літературознавчих – дисциплін в освітніх закладах усіх рівнів акредитації).
- Кабінет методики літератури імені Юрія Султанова
Cултанов Юрій Ібрагімович (6 березня 1948, Коломия, Івано-Франківська обл., УРСР — 4 травня 2003, Івано-Франківськ, Україна) — український методист, літературознавець, культуролог, поет. Кандидат педагогічних наук (1989), доцент (1992).
Спеціалізувався у сферах методології та теорії методики викладання літератури в школі, історії літератур Сходу. Автор і співавтор (у тому числі з доктором філологічних наук, професором М. В. Теплінським) численних шкільних підручників та навчальних посібників із російської і зарубіжної літератур, а також більше 60 наукових і науково-методичних студій, «Відродження», «Всесвітня література в середніх навчальних закладах України», «Зарубіжна література в навчальних закладах», «Гуманітарні науки», «Всесвітня література і культура в навчальних закладах України», івано-франківські видання «Джерела», «Вертикаль», «Галицько-буковинський хронограф», «Вісник Прикарпатського університету. Філологія» та ін.
Був членом редакційних колегій і науковим консультантом фахових часописів «Зарубіжна література в навчальних закладах», «Всесвітня література та культура в навчальних закладах України», гуманітарного альманаху «Галицько-буковинський хронограф».
Був лауреатом (І премія) Всеукраїнського конкурсу науково-методичних студій «У світі арабської літератури» (1996). Учасник всеукраїнського Міжцивілізаційного діалогу (2001-2003).
Під керівництвом Ю.І. Султанова було написано і підготовлено до захисту три кандидатські дисертації з методики викладання літератури, дві з яких успішно захищені за його життя. Серед відомих учнів – доктор педагогічних наук, професор Оксана Яківна Мариновська.
Даний кабінет створений для проведення занять із методики викладання літератури в школі та ВНЗ.
- Авдиторія імені Ф.Карпінського
Францішек Карпінський (пол. Franciszek Karpiński; 4 жовтня 1741, с. Голосків поблизу Отинії, тепер Коломийський район — 16 вересня 1825 в м. Волковиськ, тепер Білорусь) — польський поет, драматург; представник сентименталізму.
- Шевченківська світлиця
Авдиторія названа на честь Тараса Григоровича Шевченка – українського поета, письменника (драматурга, прозаїка), художника (живописця, гравера), громадського та політичного діяча. Національного героя і символа України.
Упродовж першого періоду літературної діяльності (1837−43 роки) Шевченко написав багато високохудожніх поетичних творів, у яких — поряд із версифікаційними й стилістичними методами народнопісенної поетики — було й чимало нових, оригінальних рис, якими поет значно розширив і збагатив висловлювальні можливості українського вірша (складна й гнучка ритміка; уживання неточних, асонансних і внутрішніх рим; використання цезури й перенесення (анжамбеман); майстерність алітерацій; звукової інструментації та поетичної інтонації; астрофічна будова вірша тощо). Новаторство Шевченко показав й в епітетах, порівнянь, метафор, символів та уособлень[164].
Керуючись власною художньою інтуїцією і не звертаючи увагу на панівні тоді літературні канони, Шевченко знаходив відповідну поетичну форму для втілення нових тем та ідей, які він знаходив у тогочасній дійсності. Таким чином, поет спочатку наслідував найкращі зразки народно-поетичної творчості. Зокрема, його перші твори написані коломийковим віршем, що чітко вказує на зв’язок із українською народнопісенною творчістю, насамперед із піснями, які виконувалися у жанрі коломийки[164].
У ранній творчості Шевченка присутній вплив романтизму, що виразно присутнє у баладах «Причинна» (1837), «Тополя» (1839) й «Утоплена» (1841), які потрапили до збірки «Кобзар» (1840)[165]. Своєю фантастикою й основними мотивами ці твори близькі до народної поезії. Поетичним вступом до «Кобзаря» був вірш «Думи мої, думи мої», у якому, висловлюючи свої погляди на зв’язок поезії з дійсністю, Шевченко підкреслив нерозривну єдність поета зі своїм народом. Із цим віршем тематично споріднена поезія «Перебендя», у якій так само з романтичним ухилом відобразилися думки молодого Шевченка про місце поета в суспільстві[164].
Особливе місце серед творів цього періоду посідає поема «Катерина», яка за жанром є реалістичною соціально-побутовим твором з елементами романтичної поетики про долю простої селянської дівчини, яку збезчестив офіцер-дворянин[166].
Багато уваги у ранній творчості Шевченко приділяв в романтичних тонах історичній тематиці. Однією з головних таких тем стала боротьба українського народу проти поневолення польською шляхтою у поемах «Тарасова ніч» (1838) і «Гайдамаки» (1841). А у поемах «Іван Підкова» і «Гамалія» Шевченко оспівав героїчні походи українського козацтва проти турків[167].
Новим явищем в українській драматургії — стала п’єса «Назар Стодоля» (1843), створена на межі першого й другого періодів творчості Шевченка. Зображені в ній події відбуваються у XVII столітті біля Чигирина. Розвиток дії п’єси подано в романтичному стилі, проте у творі переважають риси реалістичного відтворення дійсності. Окрім цього, етнографічно-побутові картини увиразнили історичний колорит твору. Сценічні якості драми забезпечили їй великий успіх, і вона досі входить до репертуару українських труп[164].
- Стефаниківська світлиця
Авдиторія названа на честь Василя Семеновича Стефаника – українського письменника, поета, майстра експресіоністичної новели, громадського діяча, політика.
Народився 14 травня 1871 року в селі Русів, Снятинського району, Івано-Франківської області, в сім’ї заможного селянина Семена Стефаника. Батько отримав у спадок 18 морґів поля, на початку XX ст. мав уже 180.[3] Змалку був дуже відданий матері, цю любов проніс через усе життя. Батько був працьовитим, але мав непростий, інколи авторитарний характер. На освіту сина грошей не шкодував, але долю спланував сам, не зважаючи на його думку. Дитячі роки пройшли в атмосфері прадавніх традицій і звичаїв Покуття, тоді ж пізнав таємничий світ народних пісень, казок, легенд, переказів, познайомився з селянським побутом. Змалечку пас овець, їздив з батьком у поле. Мав двох рідних братів (Володимира і Юрія) та двох сестер. Від матері та старшої сестри Марії навчився співати.
Перша збірка новел — «Синя книжечка», яка вийшла в світ у 1899 році в Чернівцях, принесла Стефаникові загальне визнання, була зустрінута захопленими відгуками найбільших літературних авторитетів, серед яких, крім Івана Франка, були Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, стала помітною віхою в розвитку української прози. Автор «Синьої книжечки» звернув на себе увагу насамперед показом трагедії селянства. Новели «Катруся» і «Новина» належать до найбільш дивовижних силою художньої правди творів Стефаника. Вони стоять поряд з такими пізнішими його шедеврами, як «Кленові листки», «Діточа пригода», «Мати» та ін. Майстерно змальовано в цих творах трагічні людські долі. Героїчний склад художнього мислення Бетховена, невіддільною ознакою якого є разюча масштабність почуттів, думок, картин, можна впізнати в окремих новелах Стефаника («Сини», «Марія»). У листі до редакції «Плужанина» від 1 серпня 1927 р. Стефаник, заперечуючи трактування його як «поета загибаючого села», зазначав: «Я писав тому, щоби струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена. Це мені вдалося, а решта — це література». У 1900 р. вийшла друга збірка Стефаника — «Камінний хрест», яку також було сприйнято як визначну літературну подію. Для другої збірки Стефаника характерне посилення громадянського пафосу (завдяки таким творам, як «Камінний хрест», «Засідання», «Лист», «Підпис»). У другій збірці головне місце займає тема, що хвилювала письменника протягом усього творчого життя, — одинока старість, трагедія зайвих ротів у бідних селянських родинах. Цій темі цілком присвячені твори із «Синьої книжечки» («Сама-саміська», «Ангел», «Осінь», «Школа»), новели зі збірок «Камінний хрест» («Святий вечір», «Діти»), «Дорога» («Сніп», «Вістуни», «Озимина»). Цікавить Стефаника вона й у другий період творчості, хоч уже в іншому плані («Сини», «Дід Гриць», «Роса», «Межа»).
У 1901 році вийшла в світ третя збірка новел Стефаника — «Дорога», яка становила новий крок у розвитку його провідних ідейно-художніх принципів. Це наявне у своєрідній поетичній біографії Стефаника «Дорога» та роком раніше написаній ліричній сповіді «Confiteor», що в переробленому вигляді була надрукована під назвою «Моє слово». У збірці переважають новели безсюжетні, лірично-емоційного плану («Давнина», «Вістуни», «Май», «Сон», «Озимина», «Злодій», «Палій», «Кленові листки», «Похорон»). Тема матері і дитини, жертовності материнської, батьківської любові з’являється в Стефаника у життєвому переплетінні з іншими темами ще в збірці «Синя книжечка» («Мамин синок», «Катруся», «Новина»). Наявна вона й у збірці «Камінний хрест». У «Літературно-науковому віснику» за 1900 р. український читач відкрив для себе Стефаникову новелу «Кленові листки», яка стала окрасою збірки «Дорога». У 1905 році вийшла в світ четверта збірка письменника — «Моє слово». У ній уперше була надрукована новела «Суд», яка завершує перший період творчості Стефаника.
У пору Великої війни й великих соціальних потрясінь, розпаду Австро-Угорської імперії і народження Української Народної Республіки Стефаник знову береться за перо новеліста. Почався другий період його творчості, не такий інтенсивний, як перший, але з чималими здобутками. Хронологічним початком цього періоду можна вважати новелу «Діточа пригода» (написана восени 1916 р., а опублікована на початку 1917 р.). 1916 року Стефаник пише новелу «Марія», яку присвячує пам’яті Франка. За «Марією» письменник публікує шість новел, які разом із двома названими творами другого періоду («Діточа пригода» і «Марія») склали п’яту збірку — «Вона — земля», видану у 1926 р. У 1927 — 1933 рр. Стефаник опублікував ще понад десять новел. В останні роки життя Стефаник пише також автобіографічні новели, белетризовані спогади. До них належать такі твори, як «Нитка», «Браття», «Серце», «Вовчиця», «Слава йсу», «Людмила», «Каменярі».
У роки перебування Західної України під владою Польщі Стефаник жив майже безвиїзно у с. Русів, де й писав останні твори у вільну від хліборобської праці годину. До самої смерті не полишало Стефаника бажання «сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав ще». І на його долю випало найбільше для художника щастя — він сказав те, що хотів, і сказав так, як хотів.
